ВІЙНА ЯК ТРИГЕР ТВОРЕННЯ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА

Анотація

Метою статті є дослідження війни як чинника, який призводить до появи експериментальних художніх форм, а також визначення впливу травматичного досвіду на зміну візуальної мови митця. У межах дослідження розглянуто трансформацію художнього образу від традиційної фігуративності до стратегій фрагментації, деформації, абстракції та використання нетипових матеріалів. Методи дослідження. У роботі застосовано історико-порівняльний метод для простеження змін художніх стратегій у періоди Першої та Другої світових воєн і сучасної російсько-української війни; метод структурно-візуального аналізу для визначення особливостей композиції та образотворчих прийомів у працях представників дадаїзму, сюрреалізму, абстрактного експресіонізму та сучасних українських митців; контекстуальний метод для порівняння мистецьких практик із соціальним середовищем їхнього формування. Застосування зазначених методів дало змогу не лише окреслити приклади експериментальних форм, але й розкрити механізм їхнього виникнення як реакції на травму та руйнування культури. Результати. Проаналізовано еволюцію експериментальних форм у мистецтві воєнних епох та показано, що дадаїзм використовував колаж як образ розірваної реальності, сюрреалізм переосмислював травму через парадокс і несвідоме, абстрактний експресіонізм створював альтернативну мову передачі досвіду війни через біоморфні форми та кольорові поля, де гротеск і деформація стали універсальними способами узагальнення колективного болю. Окремо розглянуто сучасне українське мистецтво, яке функціонує в умовах повномасштабного вторгнення і поєднує документальність, просторові інсталяції, роботу з уламками та нові матеріальні підходи, що формують мову пам’яті та соціальної взаємодії. Висновки. Війна не лише джерело руйнування, але й певною мірою каталізатор художніх інновацій. Соціальна травма спонукає митців відходити від усталених форм і будувати нові візуальні стратегії, здатні репрезентувати досвід, який не може бути переданий традиційною фігуративністю. Експериментальні практики стають механізмом трансформації травми у символічний культурний код, який зберігає пам’ять, формує багаторівневе сприйняття та пропонує нові шляхи суспільного діалогу.